Херсон – це кавун, а Маріуполь – це греки та чебуреки, Львів – це набожні галичани, які живуть за правилами, а Одеса – фарширована риба… В нашому суспільстві існують десятки різних стереотипів, які насправді часто заважають спілкуванню і розумінню один одного всередині країни. Новий проєкт, про який 0629 розповіла педагогиня, менеджерка культури та освіти, ілюстраторка з Маріуполя Анастасія Пономарьова, покликаний боротися зі стереотипами та стигматизацією, що існують між сходом і заходом України. Ініціатори запрошують разом зміцнювати взаєморозуміння, зменшувати конфлікти та сприяти інтеграції нових мешканців у місцеві громади.
Звідки з’явилася така ідея — боротися зі стереотипами? Можливо, був якийсь чуттєвий особистий випадок?
Ідея виникла досить спонтанно, усі ініціатори – переселенці, тож, так чи так, стикаємося зі стереотипами. Причому йдеться про стереотипи не тільки стосовно людей зі сходу, а й нашими стереотипами щодо людей з заходу країни.
Так сталося, що зараз Україна міксується всередині, ми бачимо дуже різні випадки. І це, напевно, дуже болюча тема. Питанню стигматизації не приділяється достатньо уваги на національному рівні. А саме по собі воно не зникне. Тому треба працювати над цією проблемою у різних сферах життя — освіти, творчості, соціальних зв’язках.
Я навіть за собою помічала, що трапляється дивитися на людей спочатку з точки зору різного роду стереотипів. Наприклад, ти приїжджаєш у Львів і автоматично хочеш бачити у всіх мешканцях “святих галичан”, які обов’язково в неділю ходять до церкви, повчають інших та мають суворі правила життя. І ти, хочеш не хочеш, очікуєш від усього регіону поведінки, яка тобі бачиться скрізь призму цього стереотипу. А тебе очікують несподіванки… Вже потім ти можеш пізнавати людей, розвінчувати ці стереотипи, але на етапі першого враження це працює, на жаль.
Війна, на ваш погляд, додала приводів для стереотипізації один одного, чи навпаки — зменшила?
Тут двояко. Я вважаю, що додала… З одного боку, ми почали один про одного більш дізнаватися. Ми змушені, у нас немає вибору. А з іншого боку, стереотипізація посилилася. Якщо у місцевого населення є стереотипне бачення людей зі сходу, вони часто сприймають їх агресивно. І це заважає людям адаптуватись. Їм важко. З іншого боку, люди, які приїжджають, в них є страх через ці стереотипи. Страх, наприклад, віддати дитину в школу. Бо скаже там щось російською, і її будуть булити. Тобто ці стереотипи, навіть коли ми міксуємось, заважають, бо породжують страх.
Але я не кажу, що стереотипи виникають на рівному місці. Бо в реальності буває по-різному: іноді діти дуже швидко перемикаються на українську, навіть якщо їм ніхто не дорікає і не виправляє. У нас були спільні табори між дітьми сходу і заходу, інтегровані. І це ніколи не було проблемою, хоча переселені діти спочатку починали говорити російською, але дуже швидко перейшли на українську. Лагідно, абсолютно спокійно, без жодних проблем. І мовного бар’єра між дітьми зі сходу і заходу не було.
Я не заперечую, що можливий варіант того, що дитину можуть булити, але чи настільки процент такого повороту подій великий, щоб одразу й однозначно вганяти людей в страх? І наскільки варто дивитися на будь-яку проблему через окуляри стереотипів та чекати саме найгіршого варіанту, який підказує нав’язаний стереотип. Річ у тому, що світ досить багатогранний, і якщо ми дивимося тільки через призму стереотипів, ми себе заганяємо тільки в це обмежене бачення. А це породжує страх, невпевненість, агресію тощо.
Стереотипи завжди мають під собою підґрунтя – різність. Чи є об’єктивна різність між людьми з різних куточків України? Де межа між різноманітністю та стереотипами?
Так стереотипи не дозволяють побачити цю різність! Тому що ми себе заганяємо в кут і не бачимо далі нього. Я скажу більше, ми не хочемо дізнаватись далі. Мовляв: я не буду навіть пробувати, я не буду давати шанс цьому місту, цим людям, цим традиціям. Я впевнена(ий), що всі люди на заході України, це бандерівці, які поб’ють мою дитину.
Або навпаки, я не буду дозволяти своїй дитині спілкуватися зі східняками, бо вони навчать поганого?
Так! І ти, виходить, не даєш навіть шансу на те, щоб дізнатися нове, розкрити для себе інше. І побачити різноманітність цього світу. Побачити, що він різний, що є адекватні місцеві чи переселенці й неадекватні. Бо це взагалі не залежить, з якого куточка України вони, це зовсім про інше!
Ті, хто адекватно, без стереотипів, сприймає реальність, бачать різноманітність. І бачить, що ситуації бувають різні: гарні, погані, нейтральні. І не переносять якість одного об’єкта на всіх, моральні якості якоїсь одної людини – на весь регіон.
До чого плануєте апелювати в першу чергу- до стереотипів у мистецтві, освіті, соціальних колах, побуті?
Взагалі ми хочемо показати, які є стереотипи. Зробити їх впізнаваними. Створити таку собі карту, книгу, плакати стереотипів України, тобто найрозповсюдженіших типів. Тому і назва така “стереоТипочки”. Вони будуть трохи гіперболізовані, трохи комічні, впізнавані, скажемо так, болючі. Паралельно зі створенням цієї історії стереотипів, будемо спростовувати їх.
Наша аудиторія в інстаграмі – це молодь і люди старшого віку, які цікавляться цією темою, які, можливо, постраждали від стереотипів, які хочуть, показати оце різноманіття, подолати всередині України стереотипізацію та стигматизацію.
Поки це волонтерський проєкт, ми тільки шукаємо фінансування. У нас вже є певні напрацювання, але ми не показуємо їх, бо плануємо подивитися ставлення нашої авдиторії до стереотипів. Ми плануємо зібрати історії розвінчання стереотипів, надати майданчик для обміну думками, подивитися, наскільки це сприймається суспільством. А потім вже відредаговане “запакувати” в цікаві формати.
Як будете будувати спілкування з суспільством, щоб уникнути потрапляння в зручну бульбашку, де й так розуміють хибність стереотипів? Наприклад, у групах, де здають житло для ВПО, вас би просто завалили прикладами стереотипів…
Поки ми створили групу в інстаграм, де є різні люди. Але ми плануємо, коли сформується вже певний погляд, розширювати формат. Наприклад, робити офлайн зустрічі. Ми хочемо робити виставки, де можна поговорити на ці теми. Можливо, розробити потім настільну гру з подолання стереотипів. В ідеалі з готовим матеріалом дуже хотіли б зайти до шкіл, надати інформацію у вигляді прикольних, зрозумілих для підлітків і молоді форм. Щоб десь можна було б посміятися, але водночас поговорити про важливе.
На який термін розрахований проєкт, який результат ви б вважали успішним?
– Я сподіваюся, що впродовж року основну частину того, що задумали, зможемо втілити в життя. Для мене, так би мовити, матеріальний успіх — це коли ми випустимо, наприклад, антологію зі “стереотипочків” України з цими типами, характеристиками, розвінчанням міфів. Це коли ми зможемо підготувати матеріали для школи, ігри, щось дійсно якісне та цікаве для молоді й підлітків. Якщо це буде, наприклад, серія виставок у різних містах, на яких ми можемо зустрітися, поговорити про це.
А нематеріальний аспект – якщо молодь хоча б частково дозволятиме собі подивитися за межі цих стереотипів. Коли діти, підлітки, люди старшого віку почнуть думати не стереотипами, а давати світу шанси, не переносити негативний досвід, якість однієї людини на весь світ, і дивитися більш широко на ці питання. Бо ми всі цим грішимо, на жаль… Промовляємо “ромський район” – і рука автоматично тягнеться перевірити гаманець. Можливо, в якійсь ситуації варто бути обережним, але варто спробувати дивитися щиро на це, щоб зрозуміти: це реальність чи те, що мені нав’язало суспільство.
Скажіть, будь ласка, який у вас “улюблений стереотипочок”?
Я східнячка, тож, дуже люблю “російськомовні щелепи”…
Тобто, будуть малюнки й з цим “стереотипочком”?
Так, так, обов’язково. І “гопники” будуть, звичайно, все буде.
Так сталося, що у нас поки команда вся зі сходу.
Алевтина Швецова,ініціаторка та кураторка культурних проєктів, які присвячені маріупольцям і Маріуполю
Наталя Михальченко, Донецьк, амбасадорка українського сходу, авторка першого за часів відновлення Незалежності України путівника-довідника Донеччиною
Олександр Магдалиц, ідейник громадського сектору
Але ми плануємо розширювати команду.
По-друге, наприклад, я вже понад рік живу у Дрогобичі, багато спілкувалася, робила фокус-групу, дивилася на реакцію.
Для мене успіхом було б, якби кожен стереотип відчувався б у суспільстві як ознака поганого тону, як анекдот “з бородою” — ознака поганого почуття гумору. Це можливо?
– Це було б дуже класно і хотілося б, щоб так це й спрацювало. Але якщо дивитися ширше в цьому плані, то зрозуміло, що замість старих стереотипів з’являться якісь нові.
Було б чудово все ж навчити людей не вестися на ці маніпуляції, вміти вираховувати стереотипи і не піддаватися у будь-якій ситуації.
Тож, якщо ми подолаємо стереотипи регіональні, кому буде діставатися далі?
Я думаю, що це соціальні, гендерні стереотипи… Насправді – дуже багато тем. По закінченню війни буде актуальним стереотипне поводження щодо різних верств населення. Стереотипізуватимуть тих, хто виїхав закордон, тих, хто залишався під обстрілами чи в окупації. Хлопців та дівчат, які воювали і які не воювали, хто допомагав, хто недостатньо чи не так допомагав. Тем буде дуже багато. Думаю, болючіше буде стосовно хлопців, які повернуться з війни. І це буде дуже важко…
