Берегиня на стіні фаст-фуду
Я народилася у великому індустріальному місті. Перші дитячі спогади: кілька сотень маленький кроків від дому до дитячого садка і назад, величезна площа з пам’ятником “дєдушкє Лєніну”, сірі типові дев’ятиповерхівки та безліч казок, які розповідала собі сама. Моя улюблена – про дівчину, яка перетворилася на дивного птаха та пішла за обрій у казкову країну. Намагаюся згадати щось про неї, але пам’ятаю тільки великі очі та золоте сонце. Бо бачила це насправді на мозаїці в магазині коштовностей “Рубін”.
Пізніше в залах “Рубіна” відкрили ресторан McDonald’s. Кілька разів уже дорослою приходила сюди з друзями. О екзотичні дива, о казкова Америко! А дівчина-птиця на стіні дивилася в нові світи так само загадково.
Це відбувалося у Донецьку. Вже потім я дізналася, що моя дівчина-птаха – це “Берегиня”, яку 1968 року створили художники-монументалісти Алла Горська та Віктор Зарецький.
Після Другої світової війни українські міста активно відбудовували, кардинально змінювали їхній вигляд. 1955 року вийшла державна постанова “Про усунення надмірностей у проектуванні та будівництві”. У проектах не залишалося багато місця для творчості. Економічність, простота, сірі стіни, бетон і довгі прямі вулиці, що сходяться на центральній площі біля пам’ятника “вождю” – такими ми бачимо міста на старих фотокартках. Єдині яскраві плями – червоні прапори та транспаранти. А ще – мозаїки.
У далеких світах можливо все
Художники того часу тісно співпрацювали з архітекторами. Кожна робота з’являлася у проекті невипадково. Крім естетики, вона несла безліч сенсів. Насамперед була органічним продовженням будівлі, вказувала на її призначення. Але часто в зображення вкладали контексти – своєрідну “візуальну езопівську мову”, як називає це явище дослідниця трансформацій міст Ірина Яковчук.
Митці зображали хлопців із довгими вусами та в шароварах, дівчат – у віночках. Так транслювали новий “зручний” образ українця, що щасливо живе у великій радянський родині, плідно працює, гарно співає і танцює, отже… нічим не відрізняється від інших будівничих комунізму.
Рідше трапляються абстрактні картини чи орнаменти. Вони “грають” за рахунок архітектурних форм чи яскравих кольорів. Традиційні народні розписи, етнографічні орнаменти доповнюють героїзовані сюжети, додають їм впізнаваності з урахуванням специфіки регіону.
На початку 1970-х набула популярності наукова фантастика. Запуск супутників, перші польоти в космос надихали митців різних жанрів. Для авторів мозаїк це було невичерпним полем для творчості. Нарешті можна було вільно вписати в полотно будь-яку істоту, краєвид, абстракцію – у далеких світах можливо все! Вчені, інженери, лікарі тоді поставали щонайменше прометеями та ікарами, які героїчно долали усі перешкоди та наближали світле майбутнє.
Без цензури – в поле
Хрущовська відлига викристалізувалась у брежнєвський застій. Темпи виробництва зменшувалися, холодна війна тривала, зростав дефіцит господарчих товарів. Ставало зрозуміло, що запланованого на 1980-ті комунізму не буде.
Цензура уважно стежила за митцями. З’явилася велика кількість ідеалізованих полотен: про революцію, вождів, комуністичну партію. Найменше контролю було у транспортній галузі. Станції метро, вокзали, аеропорти прикрашали величезними “офіційними” мозаїками. Але за містом починалась справжня козацька вольниця.
У країні активно розбудовували міжміські дороги. Автобусні зупинки з’являлися тисячами. Їхній архітектурний проект міг бути однаковий для всього регіону. Зате оформлення залежало тільки від смаків художників і заможності замовника – колгоспу чи міськради. Така робота ставала хорошим шансом заробити грошей і водночас втілити ідеї, яким не було місця в публічному просторі великих міст.
Більшість таких мозаїк – анонімні, хоча часто належать відомим майстрам свого часу. Також за прикрашання автобусних зупинок бралися студенти. Це було взаємно вигідно: молоді фахівці здобували досвід, а громади – творче надбання авторів із незамиленим оком та польотом фантазії.
Саме в такій сфері максимально задіяні регіональні народні мотиви, місцеві колорити, міфологія. Греки Приазов’я, запорізькі козаки, святково вбрані галичани та гуцули у традиційному одязі… Орнаменти, вишиванки, писанки, різьблення… Можливо, колись за матеріалами мозаїчних зупинок якийсь дослідник зможе укласти етнографічний путівник Україною другої половини ХХ століття.
Ціна мистецтва в часі та карбованцях
Художник розробляв зменшений ескіз. Його треба було погодити із замовником і затвердити на художній раді. Далі починалася робота на місцевості. Ескіз у натуральному розмірі вирізали з картону чи фанери. Або одразу малювали на стіні.
Квадратний метр композиції із повторюваними елементами можна було виготовити за один день. На обличчя, яке займало четвертину “квадрата”, витрачали тижні. Квіти, анімалістика, натюрморти та композиції з великою кількістю людей цінували більше, але й часу займали багато. Тонку та складну роботу виконував автор проекту. Фон та прості деталі – помічники, часто студенти.
– Потрапити до цеху митців-монументалістів було надзвичайно складно через великі гроші, які вони часом отримували, – переказує спогади своїх викладачів Олекса Манн, випускник Дніпровської арт-академії. – Нефігуративна композиція – якісь планети і ракети над соняшниками-мальвами – це гонорар 1 000 карбованців, скажімо. Якщо туди впирається космонавт у скафандрі на шлангу – півтори. Коли персонажів двоє і більше – це вже багатофігурна композиція, а отже, гонорар – від трьох тисяч.
“По розціночних інструкціях були різні категорії оплати, – пише художник-монументаліст Володимир Зарецький. – Якщо рослинний орнамент – низька оплата, якщо є тварини – вже вище. Зображення людей оплачували по високій категорії. Ну, а якщо було зображення вождя – оплата найвища. І ніяких фокусів. Все неординарне негайно придушувалося”.
Зі Стенфорда – у Жданов
Серед авторів мозаїк – Алла Горська, відома дисидентка. Народилася та виросла у Криму. Під час навчання у Києві перейшла на українську мову. Брала участь у Шевченківських читаннях, розшукувала місця поховань жертв НКВС. Її двічі виключали зі Спілки художників. Загинула за трагічних обставин. Багато хто вважає, що до цього було причетне КДБ.
Горська ретельно вивчала народне мистецтво, зокрема твори Ганни Собачко та Марії Примаченко. А ще завжди писала епіграфи до своїх творів. Наприклад, до вже згаданої “Берегині” в Донецьку це слова із Велесової книги, яку тоді ще не вважали фальсифікатом:
“І мати співала, тая як красная птиця, яка несла пращурам нашим огінь для домівок їхніх”.
Ще один митець, якого варто відзначити, – Віктор Арнаутов. Народився на Запорожжі, воював у з’єднанні Олександра Колчака. Після перемоги більшовиків емігрував до Китаю, а потім – до США. Там навчався фрескової техніки в мексиканського монументаліста Дієго Рів’єри, чоловіка художниці Фріди Кало. Викладав у Стенфордському університеті. Був членом Комуністичної партії, тож після виходу на пенсію СРСР запропонував йому громадянство. Перебрався до Маріуполя – тоді Жданова – і там створив ще три мозаїки. Серед них панно “Від скіфів до космосу” в інтер’єрі тамтешнього аеропорту.
Наш сучасник Іван Марчук також багато років жив за кордоном, тепер оселився у Києві. Він потрапив у рейтинг “100 геніїв сучасності”, що уклав британський The Daily Telegraph. Більшість знає його як живописця, засновника техніки “пльонтанізм”. Але в Києві є щонайменше дві його мозаїки: абстрактне панно “Плахта” на інституті теоретичної фізики та зовсім не схожа на звичний стиль Марчука робота “Любіть книгу – джерело знань” на фасаді середньої школи № 82.
Зберегти, щоб зрозуміти
Зацікавленість архітектурою та мистецтвом, створеними в період холодної війни, – східноєвропейський тренд, що зародився ще наприкінці ХХ століття. В Україні такий інтерес з’явився щойно тепер.
– Це був своєрідний радянський стрит-арт, – вважає фотограф Євген Нікіфоров. – Сьогодні радянські мозаїчні панно можна розглядати як публічне сучасне мистецтво, що в СРСР було здебільшого в культурному підпіллі. Це вже музейні експонати в міському середовищі. Їх цікаво роздивлятися, бо вони унікальні.
Кілька років Євген фотографує мозаїчні панно по всій Україні. Понад 200 світлин увійшло до фотокниги “Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics”, яку видало видавництво “Основа” 2017-го. Хоча від моменту документування минуло зовсім небагато часу, частина з тих творів вже існує тільки на фото.
На багатьох панно зображені червоні прапори, серпи та молоти. Усе це підлягає знищенню згідно із законом про декомунізацію. Однак закон обумовлює: витвори мистецтва залишаються недоторканними. Значно більше мозаїкам загрожує байдужість, масові перебудови та відсутність захисту на законодавчому рівні. Каталогізацією та визначенням цінності таких об’єктів займаються ентузіасти. У деяких містах – як-от у Львові чи Дніпрі – вони мають підтримку міської влади. Але поки що це тільки початок великої системної роботи.
Стаття написана для журналу “Локальна історія”
