Коли вмикають світло, то золоті розписи на стінах починають сяяти особливо яскраво. Така пишність у старенькому музичному училищі могла б здивувати, але ж це Львів – тут кожна будівля має свої секрети…
На початку ХХ століття українська громада Львова вирішила, що досить – їй треба мати власне приміщення для культурного життя. Будівлю, яка б була б театром, філармонією, мала зали для зборів та концертів, а також кімнати для репетицій. Грошей назбирали достатньо, тож нарешті купили земельну ділянку та запросили відомих архітекторів Фельнера та Гельмера, що побудували 48 театрів у Європі.
Але часи стрімко змінювалися і запропонований іноземними архітекторами величезний і пишно оздоблений театр став недоречним. А потім австрійська влада міста заборонила українцям будувати театр близько костелу. Насправді, костел святої Марії Магдалини не так і близько, але формальною причиною для заборони став. За іронією долі зараз в колишньому костелі працює Будинок органної та камерної музики.
Але тоді українцям довелося швидко переробляти план дій та будувати невеличкий будинок замість театру, та ще й в куточку купленої ділянки.
Будинок побудований у 1916 році архітектурним бюро Івана Левинського у стилі неокласицизм. Він дістав назву будинку Музичного Товариства ім. М. Лисенка, причому сам композитор дав згоду на використання його імені.
Але нас найбільше цікавлять монументальні розписи Великої та Малої зали, створені в національному стилі Модестом Сосенко. Вони знаходяться під охороною держави, хоч і після реставрацій точно не відомо – де саме збереглися оригінальні зображення.
Туристів тут не буває, але побачити таку красу дуже варто.
Зараз це площа Маркіяна, будинок, 5. До 1939 тут містився Музичний інститут ім. Лисенка, а також кінотеатр «Стилевий» (від грудня 1939 р. – імені Щорса). У 50-х роках в будівлі розташовувалися Червоноармійський райком компартії України, райвиконком і кінотеатр «Комсомолець». А зараз тут знову музика – головний корпус Львівського державного музичного училища ім. Людкевича.
А український театр у Львові отримав стаціонарне приміщення лише у 1939 році. І це було зовсім не те, про що мріяли мешканці на початку століття.
