Території сучасної Донеччини були заселені ще з кам’яного століття. Про українців як таких ми можемо говорити лише починаючи з шістнадцятого. А от наратив про те, що схід заселявся виключно “руськими”, – суцільна брехня. Як і поширена думка, що схід від краю до краю — “дикий степ”. Донецька область різноманітна: моря, скелі, печери, степ, ліс. Відповідно й побут тут був різним, бо люди селилися звідусюди.
Розібратися в цьому виданню ТРИБУН допомогла історикиня Наталя Михальченко.
Наталя Михальченко родом з Донецька. У 2014 році переїхала у Дніпро та створила власний популярний блог. Разом із тим багато подорожувала Донецькою та Луганською областями до повномасштабного вторгнення — висвітлювала історичне минуле й культурне сучасне, показувала Донбас таким, яким його знають місцеві, та руйнувала сталі стереотипи щодо мешканців. Нині вона продовжує популяризувати український схід через свій блог
Селилися споконвіків
Одним з розповсюджених фейків російської влади є наратив про те, що ніби ледь не всі міста на сході України заселили Катерина ІІ, а до цього тут був виключно “дикий степ, населений дикунами”. Це не є правдою.
“Зазвичай, коли ми говоримо про Донеччину, про початок людської історії, то уявляємо собі степ. Але ж такий ландшафт далеко не усюди. Донеччина – великий регіон, дуже різний”, — говорить пані Наталія.
Фахівчиня зазначає, що Донеччина історично була розділена на три умовні частини – Слобожанщину, Причорномор’я та Приазов’я.
“Географічно регіон знаходиться наче в одній степовій зоні, але там дуже багата природа, геологія. Дуже різні зони: моря, скелі, печери, степ, ліс тощо. Змінювався, безумовно, цей ландшафт через діяльність людей, але здебільшого головне збереглося впродовж тисячоліть”, — зазначає Наталя Михальченко.
Ці землі населялися здавна.
“Території, на яких зараз знаходиться Донецька область, вони були заселені людьми ще десять тисяч років тому. Дуже багато пам’яток палеоліту, кам’яного століття знаходяться на Донеччині. Одна із визначних, важливих і дуже добре збережених — Амвросіївська стоянка. Там було знайдено велике скупчення кісток тварин, на яких полювали, і перші інструменти”.
Історикиня зазначає, що люди тут селилися не просто так – був сприятливий клімат, вода, ландшафт та інші умови для життя.
“Ще один доказ — так званий “Маріупольський могильник”, знайдений при будівництві “Азовсталі” в 1930 році. Це пам’ятка періоду неоліту”, — говорить пані Наталя.
Вона додає, що це було перше відоме на сході Європи масове поховання людей з релігійними ознаками. В експозиції у Маріупольському музеї зберігався один з тих фрагментів, його було знищена росіянами у 2022 році
Ще одним доказом того, що люди завжди населяли сучасні території Донецької та Луганської областей, є вже фірмові половецькі й скіфські баби.
“Колись Донеччину маркували як край курганів, а не край териконів, та впізнавали за кам’яними статуями, велика колекція яких зберігалася в Донецьку в краєзнавчому музеї. Хочеться вірити, що вона нас дочекається, бо наразі невідомо, куди вивезли експозицію з Великоанадольського музею лісу, який був окупований”.
Наталя Михальченко додає, що це – свого роду символи того, що люди протягом багатьох тисячоліть мешкали на цих територіях, будували поселення, жили й розвивалися.
Про більш знайому історію
Козаччина – більш звичний та знайомий нам історичний період розвитку й становлення сучасної Донеччини.
“Наприклад, схема торгових шляхів 17 століття нами впізнавана, бо напрямки збереглися. Подивіться на мапу, тут знайомі нам назви: Бахмут, Тор (Слов’янськ), Ізюм, Балаклея, Печеніги тощо”, — зазначає Наталя Михальченко.
Вона говорить, що на цих сакмах💡 постійно вирувало життя – відбувалася економічна боротьба за ресурси між торговцями, місцевими жителями та козаками.
“Якщо подивитися на мапу, то видно, що територія Кальміуської паланки нагадує обриси сучасної Донецької області. Ці всі території належали війську запорозькому. Там знаходилися і слободи, і сторожі, і фортеці, зокрема й фортеця Домаха, на місці якої згодом постане Маріуполь”, — говорить історикиня.
Краєзнавиця одразу згадує про пам’ятку українського козацького бароко — Святогірську лавру.
“За переказами, ще у 7-9 століттях там селилися ченці, що втекли з Візантії від переслідувань іконоборців. Важливо зазначити, що на місці сучасної Святогірської лаври завжди було багато стоянок, поселень, курганів, бо на березі Сіверського Дінця селилися протягом віків. Настільки там вигідне географічне положення. Ще хочу зауважити: лавра була не тільки релігійним осередком, а й фортом та місцем торгівлі. Тобто це була потужна економічна одиниця”.
Нині на стінах Святогірської лаври видніються сліди від шрапнелі. І це при тому, що вона найбільш вціліле місце у зруйнованому та спустошеному повномасштабною війною Святогірську.
Коли на Донеччині з’явилися українці?
“Перше і найголовніше – не існує точної дати, коли на сході України з’явилися слов’яни. Але ми маємо чимало знахідок присутності слов’ян на цих теренах за останні кілька століть”, — наголошує історикиня.
Вона також говорить про те, що шлях до становлення сучасного українця був довгим.
“Ми обов’язково маємо пам’ятати, що українці українцями стали не одразу. Анти – ще не українці. Слов’яни 7-9 століть – це ще не українці, а люди, з якими ми маємо спільні ознаки етносу. Тобто в нас прослідковуються певні збіжності, передача традицій в культурі, в історії. Про українців як таких ми можемо говорити лише десь в період шістнадцятого сторіччя”.
Примусова колонізація
“Знищивши Січ, Катерина II прагнула заселити колишні козацькі землі лояльними військовими-аграріями. Для цього вона започаткувала колонізацію сходу України, запросивши німців та православних підданих Османської імперії”, — говорить Наталя Михальченко.
Так на Донеччині та Луганщині виникли іноземні колонії. Для них схід був краєм можливостей, де можна було заново розпочати життя.
“Відбулася фактична зміна етносу цих територій. Перше велике переселення на території Донеччини відбулося з Криму в другій половині 18 століття. І це було переселення православного населення Криму, здебільшого греків. Вони селилися у приазовські регіони та заснували з часом Маріуполь на місці колишньої фортеці Домаха і кілька поселень”, — пояснює історикиня.
Вона також зазначає, що грекам було тяжко.
“Важка була адаптація, тому що приморські райони Донеччини економічно та кліматично абсолютно відрізняються від кримських. Але адаптація відбулася, і греки стали однією із великих етнічних окремих груп національностей на території Донеччини, які й зараз тут мешкають”.
Однак Маріуполь будували не лише греки – у місто вкладався капітал іноземних підприємців, яким надавали певні пільги за переселення та розвиток через занепад економіки внаслідок поразки в Кримській війні.
“В середині 19 сторіччя на схід України приїздить дуже багато інженерів, підприємців, банкірів, науковців, які займаються дослідженнями і розбудовують підприємства, дуже швидко та освоюють нові території”, — говорить пані Наталя.
Так з’явилися заводи, шахти, залізниця та виникла робітнича міграція.
“Серед них був Джон Г’юз, валійський інженер. Він отримав замовлення від Російської імперії на виготовлення броні для російського флоту. Оглянувши вже відомі поклади вугілля Донеччини, вирішив будувати новий комбінат там. Із собою привіз обладнання, знання й уельських робітників. Так у 1869 році виникло робітниче селище Юзівка – сучасний Донецьк. Життя у цьому місті, як і в багатьох інших шахтарських поселеннях, було складним. Шахтарі-забійники вручну видобували вугілля, а шахтарі-санчатники запрягали себе у санчата з вугіллям та навкарачки витягали його до основного колодязя шахти. За таких умов роботи з 1000 шахтарів майже кожен третій гинув”, — говорить історикиня.
На момент індустріалізації, у 1897 році, перепис населення Катеринославської губернії (а це була дуже велика територія – і сучасні Донецька та Луганська області, і частина Дніпропетровщини) говорив про те, що найбільшою етнічною групою, не зважаючи на міграцію, були саме українці.
“Загалом губернія в той час налічувала 2 млн 113 тис мешканців. Половина з них – українці, потім росіяни. Ще 50 тис. – греки. Німці – 80 тис., поляки – 15 тис., турки – 5 тис., близько тисячі французів та з пів тисячі британців. В суспільстві вирувало 45 мов та загалом близько 120 етносів”, — зазначає історикиня.
Серед тих, хто освоював землі сходу, були й євреї.
“Єврейські поселення з’явилися на Донеччині (саме поселення, а не окремі представники етносу) в дев’ятнадцятому столітті. Так з’явилися поселення у Волноваському районі: Хлібодарівка, Рівнопіль, Затишшя. Це були євреї з Росії та Білорусі, яким дозволили займатися сільським господарством в усіх причорноморських приазовських районах”, — продовжує розповідь фахівчиня.
В той самий час, після зруйнування Січі та з початком імперського засвоєння колишніх козацьких земель, Донеччину почали заселяти меноніти — бельгійці, голландці, німці. Останні зокрема заснували місто Нью-Йорк.
Згодом радянською владою були депортовані на схід лемки й бойки, котрі попри все змогли зберегти свою культуру.
“Ці люди були насильно перевезені з сучасної Польщі й вважали себе за національністю поляками. Але це – етнічні українці. Нащадки тих переселенців, родина Тимчаків, мешкали у селі Званівка і заснували там Лемко-центр, аби зберегти традиції своїх предків. Однак повномасштабна війна все змінила. Батько родини захищає Україну, поки його сім’я у більш безпечному регіоні країни та продовжує роботу культурного центру”, – говорить пані Наталя.
Ось так протягом одного століття одна окремо взята родина була вимушена переселитися через радянську владу із заходу на схід, а потім через росіян знову їхати зі сходу на захід.
Про трудову славу
Створення Донецької та Луганської областей в тому вигляді, якому ми знаємо, було затверджено в 1938 році. Відтоді радянська влада витісняла звичні історичному населенню топоніми, організовувала масові переселення людей та влаштовувала геноцид. А ще – ретельно викорінювала минуле.
Ще один міф щодо регіону, який, здається, знає кожен, це те, що “Донбас – земля трудової слави”. Його створили свого часу комуністи, зробивши усе, аби соціально-економічний клас витіснив національну ідентичність.
В основі цього міфу – забуття, винятковий фокус на теперішньому, “трудових звершеннях”. Як пише докторка історичних наук Лариса Якубова, під час сталінізації регіону комуністам вдалося фактично “витравити історичну пам’ять народу в усіх її етнічних формах”.
“Після того, як на територію України, на територію сходу прийшла радянська влада, простір – оці Слобожанщина, Приазов’я – перестав маркуватися як етнографічний. Радянською владою було проведено такий експеримент – змінити цей етнографічний простір на трудовий, економічний, впровадити певну трудову, шахтарську ідентичність. Він був настільки вдалим на території Донеччини, що через пропаганду цей міф став популярним насамперед на інших теренах України і колишніх радянських республік”, — говорить краєзнавиця.
Ось так, колись Донбас, впізнаваний курганами й кам’яними пам’ятками, торговими сакмами й Кальміуською паланкою, тепер асоціюється виключно з териконами та димовими трубами. Люди, 120 етносів, зняли свої національні вбрання та вділи шахтарську робу, а мови… мови уніфікувалися до штучно нав’язаної російської.
Сучасну історію творимо всі ми. Поділися цією розповіддю про Донеччину зі своїми друзями. Чим більше обізнаних – тим менший вплив пропаганди, тем важче росіянам нас зламати.
