Одного чудового весняного дня ми почули історію про гобітів, що тисячі років тому жили… де б ви думали? На Львівщині!
Ідея відвідати поселення загадкового народу одразу оселилася в голові і ніяк не бажали звідти зникнути. Довелося збирати речі і вирушати в подорож.
Щоб потрапити в колишній Гобітшир, нам треба було дістатися містечка Миколаїв, що знаходиться під Львовом. Діставатися вирішили залізницею – потрібна електричка ходить з приміського вокзалу міста Лева.
Миколаїв зустрів струнким рядом незвичних будинків з розкішними дерев’яними балконами. Однак нічого не вказувало на те, що всього в 10-15 км від містечка колись проживали гобіти.
Будинки, дорогою з залізничного вокзалу в центр міста
Ми приїхали в неділю вранці. Великі ріки людей протікали вулицями і впадали у відкриті двері місцевих церков. На автостанції ми нікого не зустріли, тому вирішили йти пішки.
Окрім релігії, в Миколаєві є місце і для поезії
Дорогою нарешті знайшли перше підтвердження історії про український Шир. Ми побачили пам’ятник Шевченку.
«І що з того?» – спитаєте ви. Але подивіться на фото нижче уважніше. Нічого не помічаєте?
Справа в тому, що у миколаївського Кобзаря ельфійські вуха!
Збіг? Випадковість? Не думаю.
Кобзар з ельфійськими вухами
Коли ми нарешті вийшли за межі не такого вже, як виявилося, і маленького міста, наші переконання зміцнилися. Перед нами постали фантастичні краєвиди, описані самим Толкієном.
Варто зазначити, що серед українських науковців є теорія про існування на цих землях поселень так званих білих хорватів. У Гуглі можна знайти багато інформації на цю тему.
Однак хіба доросла людина може повірити в ці казочки?
Тому дорогою можна встановити хоч сотню інформаційних табличок – ми знаємо, що раніше тут жили гобіти. Все, баста.
Дорога вивела нас у село Стільсько. Сьогодні поселення уявляє собою кілька десятків хат в оточенні високих смарагдових пагорбів. Дуже мальовничій край.
Мабуть, створювати затишок у Стільсько навчилися саме у гобітів – зверніть увагу на декор вікна насичено зеленими рослинами.
У Стільсько нас наздогнав автобус. Відстані між пунктами не такі великі, але піша прогулянка відбирає багато сил і ще більше часу. Тому до наступного села – Дуброви, вирішили дістатися транспортом.
Так ми підібралися до найцікавішої частини нашої подорожі. Адже саме у Дуброві збереглася величезна кількість історичних пам’ятників доби гобітів.
Село Дуброва
Першим таким пам’ятником є величезний рукотворний камінь Г-подібної форми. Прихильники теорії про білих хорватів називають його жертовним вівтарем.
Але гобіти не робили жертвоприношень. Ймовірно, це своєрідне місце для пікніку. В хорошу сонячну погоду гобіти збиралися на камені, а в дощ – ховалися під каменем.
Головним туристичним об’єктом Дуброви є колишнє поселення гобітів, з яких місцеві зробили для себе комори. Судячи з усього, українські гобіти були доволі гостинними. Двері в маленьких кімнатках з’явилися вже за «людських» часів.
Вже ніхто не відкриє…
Подорож до українського Ширу виявилася дуже цікавою. Але час летить швидко і з кожною годиною шанси зловити автобус зменшуються. Тому нам довелося закінчувати свої мандри. На останок ми вирішили піднятися на один з пагорбів і були нагороджені крутим краєвидом.
На жаль, кожна подорож рано чи пізно закінчується. Ми спустилися з пагорба і простилися з країною гобітів. Попереду нас очікувала довга дорога додому.
