Я завжди була небайдужа до вікон, захоплюватися ними почала ще в старій Юзівці (район Донецька). Вікна різні в різних частинах країни, і на сході (через брак лісу) вони не дуже різноманітні. Чого не скажеш про північ. Чернігівщина ще досі зберігає традиційні дерев’яні наличникі та різьблення. І, нарешті, виповнилася мрія — подивитися Чернігів не парадний і давньоруський, а затишний і приватний.
Звісно, байдужість власників руйнує автентичність міста: люди утеплюють будівлі, знімають наличники. І хоча такого різноманіття вікон, як у Чернігові, ви не побачите ніде в країні (це справді унікальна річ), ніхто окрім невеликої групи небайдужих не опікується цим питанням. Навіть місцева влада не бачить перспектив у дерев’яній архітектурі, зосереджуючи піар міста виключно на стародавніх церквах. А тим, хто хоче займатися питанням збереження спадщини, доводиться збирати інформацію про дерев’яне різьблення буквально по крихтах.
Як це багато разів траплялося в українському туризмі, якась пам’ятка ставала популярною не завдяки піару місцевої влади, а саме через низову цікавість туристів до неї. Дістатися Чернігова — справа двох годин автобусної подорожі від Києва. Нумо подорожувати туди по віконця, ганки, двері й карнизи, нумо зробимо його відомим з іншої, досі незнаної сторони. Адже він чарівний у своїй затишній провінційності, у своїх мережевих дерев’яних шатах.
Дерев’яний будинок початку ХХ сторіччя (вул. Коцюбинського, 39) — одна з небагатьох пам’яток архітектури.
